Розділ перший
Хто такі ветерани, яких ми ніколи не зустрічаємо?
«Кожна статистика починається з людини. У кожної людини є своя історія. Деякі історії ніколи не потрапляють у докази.»
Щороку публікуються тисячі наукових статей про психічне здоров'я ветеранів. Вони досліджують травму. ПТСР. Депресія. Моральна травма. Самогубство. Відновлення. Стійкість. Терапевтичні стосунки. Разом вони змінили наше розуміння військової служби та її тривалого впливу1. Вони вдосконалили методи лікування, сформували політику, сформували клінічну практику і, без сумніву, допомогли незліченній кількості ветеранів відновити своє життя. Велика частина літератури починається з одного й того ж місця. Ветеран уже зайшов у двері. Вони усвідомили, що щось не так. Вони вирішили звернутися по допомогу. Вони знайшли сервіс.
Вони відвідали прийом. Вони стали видимими. Тільки тоді вони стають частиною доказів. Але що ж із ветеранами, які ніколи не доходять до цієї точки? Ветеран, який їде до клініки, а потім розвертає машину. Ветеран, який каже: «Я в порядку», бо сказати щось інше здається неможливим. Ветеран, який шукає інформацію в інтернеті о другій ночі, але ніколи не натискає кнопку виклику. Ветеран, який приходить на одну зустріч і більше не повертається. Ветеран, ім'я якого вказано лише як «Не був присутній». Це ветерани, які рідко з'являються у доказах. Не тому, що їх не існує.
А тому, що вони найскладніші для навчання.
Інше питання
Література переважно зосереджена на лікуванні після заручин2 Ця книга починається десь в іншому місці. Вона ставить питання, яке отримало значно менше уваги в літературі ветеранів з психічного здоров'я. Що відбувається до того, як ветеран стане пацієнтом? Це питання змінює все. Бо до терапії... До діагнозу... Перед лікуванням... Є залученість. Без залучення жодне втручання, яким би ефективним не було, не може мати жодного впливу.
Не кожному ветерану потрібна формальна допомога
Важливо почати з того, що часто ігнорується. Військова служба не завжди призводить до психологічної травми. Докази послідовно показують, що багато ветеранів успішно переходять до цивільного життя 3. Багато хто залишається психологічно стійким, незважаючи на труднощі, тоді як інші стикаються з труднощами, які поступово вирішуються через підтримку сім'ї, працевлаштування, спільноту або просто плин часу. Деякі ветерани ніколи не потребуватимуть офіційних послуг з психічного здоров'я. Інші можуть потребувати підтримки протягом певного часу перед успішною реінтеграцією. Деякі зіткнуться з серйозними та тривалими труднощами.
Визнання цієї різноманітності є необхідним. Ця книга не базується на припущенні, що кожен ветеран потребує лікування. Натомість він запитує. Серед тих ветеранів, які могли б отримати користь від підтримки, чому одні долучаються, а інші — ніколи?
Залучення — це не одне рішення
Спокушається думати про заручини як про один момент. Ветеран або просить допомоги. Або ні. Сидіти в кімнаті серед родини та друзів, хотіти попросити про допомогу, але не знаючи як.
Чи розкажуть вони матері чи дружині, ризикуючи, що ті більше не бачать у них того чоловіка, якого колись знали? Чи сказати я батькові чи брату, щоб почути: «Ти будеш у порядку. Просто зберись мужністю.» Чи варто розповідати цивільним друзям, які, можливо, ніколи по-справжньому не зрозуміють? Або військові друзі, які тихо можуть вважати мене слабким?
Якби залучення залежало від одного рішення, набагато більше ветеранів отримали б підтримку. Докази та життєвий досвід незліченних ветеранів свідчать, що шлях рідко буває таким простим. Докази свідчать про щось значно складніше.
Залучення — це не одне рішення. Це подорож. Подорож, що складається з багатьох менших рішень, кожне з яких під впливом різних бар'єрів, досвіду, стосунків і систем. На кожному етапі ветеран може продовжувати рухатися вперед. Або вони можуть припинити. Шлях ветерана до турботи
Уявіть собі ветерана, який починає розуміти, що щось не так. Гнів приходить надто легко. Голоси дітей, колись джерело радості, тепер дряпають, мов цвяхи по дошці. Сон стає важким. Постійний дзвін у вухах стає голоснішим у нічній тиші — або, можливо, саме сама тиша стає нестерпною. Стосунки починають страждати. Розмови стають коротшими. Терпіння виснажується. Це не лікування. Це просто усвідомлення. Це тихий момент, коли життя вже не здається таким, як раніше. З цього моменту ветеран починає подорож.
Про
1 Щось не так Ветеран починає усвідомлювати, що щось змінилося. Це може включати емоційний стрес, зміни в поведінці, труднощі у стосунках або зростаюче відчуття, що життя вже не таке, як було.
2 З чого взагалі почати? Ветеран починає шукати інформацію, намагаючись зрозуміти, яка підтримка існує, де її можна знайти і чи підходить вона йому.
3 Зробити перший крок Перший активний крок до підтримки, наприклад, звернутися до служби, записатися на прийом або вперше поговорити з кимось.
4 Чи можу я тобі довіряти? Починають формуватися ранні стосунки між ветераном і службою. Довіра, безпека, повага та розуміння стають центральними для подальшої взаємодії.
5 Чи підходить це мені? Ветеран оцінює, чи вважається запропонована підтримка, лікування або втручання доречними, прийнятними та релевантними для його потреб.
6 Чи залишитися? Постійна взаємодія залежить від багатьох факторів, зокрема терапевтичних стосунків, сприйнятого прогресу, доступності та життєвих обставин.
7 Що далі? Лікування завершується або змінюється. Ветеран продовжує шлях реінтеграції, підтримуючи добробут і отримуючи додаткову підтримку за потреби.
Рівні, представлені тут, не призначені для опису досвіду кожного ветерана і не натякають на те, що кожен ветеран дотримується фіксованої послідовності. Вони представляють повторювані фази, які послідовно ідентифікуються в літературі щодо пошуку допомоги, залучення, терапевтичного альянсу та реінтеграції4. Кожен етап — це можливість для підтримки. Кожен етап також є можливістю для відсторонення. Бар'єри, які обговорюються в цій книзі, не є ізольованими проблемами. Це точки на цьому шляху, де ветерани можуть загубитися.
Ветерани, які зникають
Сучасні дослідження навчили нас величезної кількості інформації про ветеранів, які звертаються до підтримки. Ми розуміємо багато методів лікування, які допомагають. Ми розуміємо багато викликів, з якими вони стикаються. Ми розуміємо багато чинників, пов'язаних із відновленням.
Але є ще одна група. Тихіша група. Ветерани, про яких ми знаємо набагато менше. Не тому, що вони менш важливі. А тому, що вони рідко стають частиною доказів.
Багато досліджень залучають учасників із лікарень, ветеранських організацій, спеціалізованих клінік або державних систем охорони здоров'я. За необхідності ці дослідження описують ветеранів, які вже увійшли до цих систем.
Ветерани, які ніколи не шукають підтримки — або відходять від спілкування до встановлення значущого контакту — значно рідше з'являються у доказах. Ця різниця має значення. Дослідження не описують кожного ветерана. Вона описує ветеранів, до яких дослідники змогли дістатися.
Визнання цього обмеження не є критикою існуючих досліджень. Це визнання її меж. Вона також не унікальна для досліджень психічного здоров'я ветеранів. Дослідники можуть досліджувати лише тих людей, до яких вони можуть достукатися. Ветерани, які ніколи не потрапляють у систему або тихо зникають до початку справжньої взаємодії, залишаються одними з найважчих для розуміння людей — не тому, що вони менш важливі, а тому, що вони здебільшого невидимі для самих досліджень.
Де починається подорож
Протягом цієї книги ми дослідимо бар'єри, які впливають на кожен етап шляху залучення. Деякі з них психологічні. Довіря. Шкода. Ідентичність. Моральна травма. Інші — соціальні. Сім'ї. Спільноти. Військова культура. Інші — практичні. Час очікування. Транспорт. Знання доступних послуг. Складні системи.
Жоден із цих бар'єрів не існує окремо. Кожен взаємодіє з іншими.
Якщо говорити військово, кожен підрозділ покладається на свої підрозділи підтримки, навіть якщо вони рідко отримують таку ж увагу, як ті, що на передовій. Як би ми цього не визнавали, без логістичного відділу не було б боєприпасів, пального, їжі — і, ймовірно, не вистачає ковдр. Кожна частина системи впливає на результат.
Бар'єри, з якими стикаються ветерани, працюють приблизно так само. Вони рідко діють поодинці. Невеликі труднощі накопичуються, підсилюють одна одну і разом визначають, чи продовжує хтось шлях, чи тихо відходить. Розуміння цих взаємодій — одна з головних цілей цієї книги.
Запрошення
Ця книга не претендує на всі відповіді. У багатьох аспектах докази залишаються неповними. В інших дослідники не погоджуються. Іноді найчесніша відповідь проста:
"Ми ще не знаємо."
Замість того, щоб послаблювати дискусію, ці невизначеності вказують на питання, які ще потрібно поставити. Наша мета — не критикувати ветеранів за те, що вони не шукають допомоги. І це не критика професіоналів та організацій, які невтомно працюють, щоб її забезпечити. Наша мета — зрозуміти. Адже кожен бар'єр, який ми розуміємо, — це ще одна можливість його зменшити. І кожен бар'єр, який ми знижуємо, — це ще одна можливість для ще одного ветерана отримати необхідну підтримку. Ця подорож починається тут.